Непростий союз. Як у Туреччині сприймають членство країни в НАТО

44

Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою, аналізує Тиждень.ua
Туреччина вступила до НАТО через три роки після його заснування, у 1952-му. Діставши спочатку відмову, вона змогла приєднатися до Альянсу лише після того, як бригада від неї взяла участь у Корейській війні. Первісне небажання бачити Анкару в НАТО зникло, коли Захід злякався експансії СРСР на півдні.

Членство в ньому відіграло поворотну роль у формуванні безпекової політики республіки. Вважають, що воно прив’язало Туреччину до Заходу ще й після холодної війни. Членство в НАТО відповідало турецькій політиці орієнтації на Захід, розпочатій батьком-засновником держави Ататюрком.

Після вступу до організації турецька армія і старший офіцерський склад пройшли підготовку в країнах Альянсу для зміцнення військової співпраці між партнерами. Туреччина була й залишається активним членом НАТО, від моменту вступу вона посилає свої війська під його прапором у найрізноманітніші точки: від Афганістану до Македонії.

Останніми роками роль Туреччини — єдиної мусульманської країни в НАТО — посилилася. Від 2012 року в західнотурецькому місті Ізмір базується командування об’єднаних сухопутних сил, відповідальне за забезпечення сухопутних військ Альянсу. А ще торік Анкара зголосилася очолити нову Об’єднану оперативну групу підвищеної бойової готовності — багатонаціональну сухопутну бригаду в складі приблизно 5 тис. військових із підтримкою повітряних, військово-морських сил та сил спеціального призначення, готових до розгортання впродовж двох-трьох днів.
Утім, вважається, що військова співпраця й політична спілка впливають на внутрішню динаміку в Туреччині. Аж доки 2002 року до влади прийшла Партія справедливості та розвитку Ердогана, вирішальну роль у політиці країни відігравала армія. Дехто твердить, що членство в НАТО сприяло зміцненню позицій вищого військового командування й це призвело до збройних переворотів та втручання армійців у політичне життя. Крім того, воно зміцнило зв’язки між Туреччиною і США, тож критики Альянсу в сучасній турецькій політичній кризі звинувачують, зокрема, й Америку.
Журналіст проурядової газети Yeni Şafak Тамер Коркмаз висловлює настрої, що переважають в ісламістських колах суспільства. «Що дало Туреччині НАТО від 1952 року? Для Туреччини Альянс — це військові перевороти, ультиматуми, які армія ставила урядові, економічні кризи, поляризація су­спільства, конфлікт, внутрішні суперечності, провокації, нестабільність, експлуатація, гноблення, тортури, кровопролиття, сльози, смерть, страти без суду й слідства та систематичний терор».

Схоже, що НАТО не вдалося вразити не лише ісламістів, а й решту турецького суспільства. За даними опитування, проведеного 2014 року Центром досліджень П’ю, 70% респондентів (найбільше серед усіх держав-членів) ставляться до Альянсу негативно, а 73% повідомили про свою неприхильність до США — найближчого союзника Туреччини в НАТО.

Анкара часто повторює про свою відданість принципам колективної безпеки Альянсу, втім, їхні відносини знали чимало злетів і падінь. Перший кризовий момент настав 1974 року, коли Туреччина ввела війська на Кіпр. У результаті острів було розділено вздовж контрольованої ООН «зеленої лінії» на грецьку й турецьку частини. Сполучені Штати запровадили у відповідь ембарго на продаж зброї туркам, щó обернулося посиленим напруженням між двома союзниками по НАТО.

Такий крок американців спонукав Туреччину до розвитку власної індустрії виробництва зброї. Мета — звести до мінімуму залежність від зовнішніх постачальників.

У минулому турецька армія, крім того, висловлювала невдоволення браком підтримки з боку НАТО в її багаторічній боротьбі проти збройного угруповання курдських повстанців — Робітничої партії Курдистану. НАТО і США вважають РПК терористичним угрупованням, але турків обурюють тісні зв’язки, що склалися між курдами Північного Іраку та Вашингтоном після війни в Перській затоці. Туреччина неоднозначно сприйняла тоді формування міжнародних сил на захист іракських курдів від Саддама Гусейна: турецьке суспільство вбачало в цьому спробу захистити РПК, яка теж базувалася в регіоні.

Останнім часом партнерство між Анкарою і НАТО проходить нові випробування. Туреччину безпосередньо зачепила нинішня криза в Сирії. Вона не лише прийняла 2,7 млн тамтешніх біженців, конфлікт перекинувсь і на турецький бік кордону.

Деякі оглядачі в Туреччині заявляють, що Альянс кинув їхню країну в сирійській кризі напризволяще. Місто Кіліс на кордоні із Сирією потерпає від обстрілів бойовиків «Ісламської держави»: від січня там загинуло 19 осіб. В інтерв’ю турецькій службі ВВС професор Хюсеїн Багджи каже, що обстріли турецької території рівнозначні обстрілам території НАТО. «Франція, Британія і Німеччина під проводом США повинні провести операції, щоб припинити напади на Туреччину. Остання перетворилася на союзника НАТО, ув’язненого у власних кордонах».

2013 року на прохання Анкари Альянс розмістив біля кордону із Сирією п’ять ракетних систем Patriot після того, як сирійською балістичною ракетою вбило п’ятьох мирних мешканців. Згодом, коли уряд Асада втратив можливість завдавати ракетних ударів, установки Patriot відвели.
Загалом у Туреччини й НАТО дуже різні позиції щодо Сирії. Анкара давно намагається переконати США й союзників по Альянсу закрити небо для польотів над Сирією вздовж кордону. Проте нікого з держав-членів переконати поки що не вдалося.

А каменем спотикання для союзників стала підтримка Заходом курдів у регіоні. Туреччина вважає збройні угруповання сирійських курдів відгалуженням РПК, і Реджеп Таїп Ердоган звинуватив Захід у тому, що той залишив Туреччину «боротися з тероризмом сам на сам».

Утім, попри всі розходження стосовно Сирії та критику зовнішньополітичних рішень Анкари, її новому зближенню з НАТО може посприяти Москва. Одна з найбільших криз між Туреччиною та РФ останнього часу пов’язана зі збиттям першою в листопаді 2015 року російського реактивного винищувача. Цей інцидент зруйнував загалом дружні зв’язки між двома сторонами. Після нього Анкара негайно попросила в Альянсу підтримки, навіть попри те що Ердоган відомий своєю різкою критикою на адресу Заходу.

У НАТО закликали сторони до спокою, а генеральний секретар Єнс Столтенберґ попросив Росію «цілковито поважати повітряний простір НАТО». Заступництво Альянсу дало Туреччині змогу зітхнути з полегшенням просто в обличчя Росії, але в ЗМІ світу спалахнули нові дебати: чи не становить Туреччина небезпеки для Альянсу? Адже це вперше за 64 роки країна НАТО збила російський літак, і деякі оглядачі зауважили, що її дії були «необачні».

Політика Туреччини щодо етнічних меншин (курдів), Сирії та «Ісламської держави» теж від певного часу вважається не відповідною курсові США й багатьох союзників по НАТО, а обмеження Ердоганом демократії та свободи слова дедалі більше непокоїть Захід. Дехто навіть закликає «викинути Туреччину з НАТО». Колишній турецький дипломат і представник в організації Юнал Чевікьоз називає всі ці коментарі «нісенітницями» й каже, що обидві сторони повинні шукати способи зміцнити партнерство.

«Спілка життєво важлива для обох сторін, і Альянс не може обійтися без Туреччини. Формально механізму виключення країни-члена не існує, і всі ці дебати мають на меті задовольнити публіку вдома. За нинішніх обставин і в такому неспокійному регіоні відносини Туреччини й НАТО повинні бути міцними як ніколи раніше».

Джерело: Тиждень.ua


Share on Facebook0Share on Google+0Tweet about this on TwitterEmail this to someoneShare on LinkedIn0Pin on Pinterest0Print this page
Комментирование и размещение ссылок запрещено.

Комментарии закрыты.